Різне

У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під

05.07.2016

У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під німецькими окупантами

Історик Михайло Одінцов, фахівець з історії релігій написав книгу про взаємовідносини Російської православної церкви зі сталінським державою. Автор загострює увагу читача на тому моменті, що перетворення клерикальної Росії у світську державу було неминучим. Саме з цієї точки зору він дивиться на процеси цілеспрямованого розгрому церкви у 1930-ті роки, в яких змішувалися внутрішньоцерковна боротьба, насадження атеїзму, індустріалізація країни і політичний терор. Ці події визначили подальшу долю православ’я в СРСР: коли держава закликало церква в союзники під час Великої Вітчизняної війни, і вона стала його слугою.

«Російська планета» з дозволу видавництва «РОССПЭН» публікує фрагмент книги Михайла Одинцова «Російська православна церква напередодні й в епоху сталінського соціалізму. 1917-1953 років», присвячений долі православ’я на окупованій Україні під час Великої Вітчизняної війни.

Церковна політика на території України була вплетена в загальну лінію політики Німеччини щодо сьогодення і майбутнього України. Про те, якими вони бачилися, можна зробити висновок з висловлювань Е. Коха на одній з нарад чиновників рейхскомісаріату: «Якщо цей народ працює по 10 годин в день, тоді він повинен працювати 8 годин на нас. Всі сентиментальні заперечення не повинні прийматися до уваги. Цим народом повинна керувати залізна влада, щоб він нам допоміг виграти війну. Ми звільнили його не для того, щоб ощасливити Україну, а щоб забезпечити для Німеччини життєвий простір і свою продовольчу базу».

У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під

Німецька адміністрація, виходячи з необхідності знищення Російської церкви на Україні, активно підтримала церковних сепаратистів і створення нових церковних організацій.

18 серпня 1941 року в Почаївському монастирі зібралася група православних єпископів. Обговорювалося питання про долю православної церкви на Україні. Було висунуто дві пропозиції: перша — зберегти відносини з Московською патріархією і розглядати себе як частини Російської православної церкви на правах автономії; друге — проголосити автокефалію Української церкви.

Після бурхливого обговорення все ж у підсумковому документі було записано: «До Помісного собору Православної церкви в Україні за участю ієрархії, духовенства і мирян вважати нашу Церкву і її ієрархію в канонічній залежності від Церкви Російської».

Таким чином, автономна Українська православна церква (УПЦ) зберегла свою юрисдикційну зв’язок з Руською православною церквою. Очолив церкву в сані митрополита з титулом екзарха митрополит Олексій (Громадський). У зайнятій фашистами Києві в листопаді—грудні 1941 року митрополит Алексій регулярно проводив збори підлеглого йому духовенства. На них зачитувалися і послання митрополита Сергія (Страгородського) із закликом «боротися з бандою проклятого Гітлера». Німецька адміністрація незабаром виявила ці збори. Кілька осіб з числа затриманих священиків визнані були німцями «агентами НКВС» і були заарештовані. На короткий термін був затриманий і митрополит Алексій. Щодо решти влади обмежилися взяттям підписок про те, що вони будуть утримуватися від будь-якої ворожої Німеччини діяльності.

Спочатку створення Автономної церкви підтримав і увійшов до її складу та єпископ Полікарп (Сікорський), про що він письмово повідомив митрополита Алексія. Однак незабаром Сікорський робить кроки до розколу Автономної церкви.

Доклав руку до цього і митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), який був предстоятелем Польської православної церкви, самочинно проголосила автокефалію, визнану Константинопольським патріархатом. Митрополит Діонісій у порушення церковних правил втрутився в церковне життя парафій Руської православної церкви на Україні. Він призначив єпископа Полікарпа «тимчасовим Адміністратором Православної автокефальної церкви на звільнених землях України», з одночасним зведенням його в сан архієпископа. Архієпископ Полікарп пориває з Української автономною церквою і стає на шлях відродження Української автокефальної церкви, що діяла на Україні з 1920 року і самоликвидировавшейся в 1930 році.

До цих подій церковного життя мали безпосереднє відношення гестапо і окупаційні влади. У розмові з митрополитом Харківським Феофілом (Булдовським) глава Автокефальної православної церкви Полікарп (Сікорський) згадував: «Коли німецькі чиновники викликали мене і наказали відновити українську автокефальну церкву, я їм заявив: «Буду діяти щиро, від усього серця, з вірністю і внушенной мені Богом переконаністю, що з волі його настало тисячолітнє царювання культурнейшей нації світу, очолюваної великим фюрером її — Гітлером». Наближається повне знищення ненависної Радянської влади не лише на Україні, але і у всій Росії. Я глибоко вірю, що повернення їй не буде. Ми повинні допомогти нашим визволителям викорінити з свідомості українців жидо-більшовицької отруту, інше зроблять самі німці. Вони почали знищувати серед населення всіх, хто чинить опір німецьким властям і новим порядком. З перших же днів своєї діяльності я наказав духовенству служити подячні молебні, поминати в богослужінні влада наших визволителів, проголошувати многая літа фюрерові німецької держави, молитися, щоб Господь послав йому перемогу над усіма ворогами».

У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під

Полікарп (Сікорський) випустив циркулярне послання до пастви, закликаючи її бути лояльною щодо німецької адміністрації. У своїх зверненнях до окупаційної влади він неодноразово висловлював «для великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера побажання повноти сил духовних і тілесних, а також незмінного успіху для остаточної перемоги над ворогом Сходу і Заходу».

У травні 1942 року Автокефальна православна церква під керівництвом Полікарпа (Сікорського) була визнана німецькою окупаційною владою. З їх дозволу відкриваються церкви, монастирі, відроджується парафіяльна життя.

Автокефальна церква на відміну від Автономної церкви відразу ж встановила тісний зв’язок з націоналістичним рухом на Україні, насамперед з ОУН. Для цієї організації стали звичайними терор і залякування населення, отказывавшегося переходити з Української церкви в УАПЦ, по-звірячому мучили і вбивали духовенство і єпископат, не бажали співпрацювати з УАПЦ.

Політика влади щодо Автономної і Автокефальної церков слідувала принципу «розділяй і володарюй», по черзі заохочувалася то одна, то інша церква. В основі такої лінії — боязнь опинитися перед обличчям великої потужної Української церкви, не підтримує окупантів і орієнтується на створення самостійної Української держави.

На початку літа 1942 року рейхскомісар України видав циркуляр, докладно визначав всі аспекти діяльності релігійних об’єднань і ставив їх під контроль місцевої німецької адміністрації. Окупаційний режим допускав діяльність лише лояльних рейху релігійних громад. У першу річницю початку вторгнення німецько-фашистських військ на Радянський Союз імперський комісар України в директиві керівникам СС і поліції писав: «На Україні, так само як і в Німеччині, кожен може вірити по-своєму. Нами допускається будь-яка релігія і будь-яке церковне напрямок, якщо він лояльно до німецької адміністрації і виявляє готовність сприяти створенню позитивного настрої серед населення і не робити нічого, що сприяло б негативним тенденціям. Розбіжності церковних напрямів між собою, а саме в релігійних питаннях, нас не цікавить. Ми хочемо лише, щоб полеміка з цих питань не поширювалася серед світських мас, тому що вона здатна порушити гармонію, необхідну для спільного будівництва».

У 1942 році Е. Кох зробив кілька відкрито антиукраїнських акцій: закрив всі навчальні заклади, крім початкових шкіл, і вислав учнів разом з викладачами на роботи до Німеччини; видав указ про поділ на кілька частин Автокефальної та Автономної церков, віддаючи їх під повний контроль німецької адміністрації, в тому числі і в суто внутрішньоцерковних питаннях.

Такі дії в черговий раз йшли врозріз з наміром міністерства східних територій підтримати об’єднавчий процес українських церков з тим, щоб дозволити провести Автокефальної та Автономної церков навесні 1943 року в Харкові об’єднавчий з’їзд. Незважаючи на категоричну заборону Коха, в Луцьку 4-8 жовтня 1942 року відбулося засідання автокефального Синоду. За його рішенням підписати об’єднавчий акт Автокефальної та Автономної церков у єдину церкву було запропоновано і екзарха Алексію (Громадскому). Він це зробив, але через пару місяців змушений був під тиском своїх прихильників видати указ про скасування об’єднавчого акта і остаточно розглянути дане питання на післявоєнному Соборі єпископів екзархату.

Чиновники міністерства, намагаючись «реанімувати» зближення двох церков, виступили з ідеєю проведення в Харкові в кінці грудня 1942 року засідання Синоду об’єднаної Української православної церкви з наступним скликанням Всеукраїнського помісного собору. Але Кох у черговий раз чинив опір ідеї об’єднання, заборонив єпископам виїзд в Харків, і в результаті Синод не відбувся.

Наступна спроба проведення об’єднаного Синоду намічалася на весну 1943 року в Почаївській лаврі. Політичне підґрунтя цієї ідеї розкриває одна із записок (квітень 1943-го) К. Розенфельдера міністру А. Розенбергу: «Використання всіх сил на Сході в боротьбі проти більшовизму також вимагає залучення Православної церкви. Тому слід дозволити православним церквам або православним церковним групам скликати загальний Синод або Помісний собор проти більшовизму. Ця поступка може в значній мірі сприяти використанню Церкви в німецьких інтересах і створити сприятливе враження у віруючого населення».

Але всі задуми та проекти Розенберга розбивалися про непокірну позицію Коха. Ставало зрозумілим, що реалізація планів міністерства східних територій могла стати реальністю лише за відставку Коха. Розенберг робить спробу за спробою змістити Коха. Але всі вони закінчувалися нічим, бо той, будучи призначений безпосередньо Гітлером, користувався беззастережною підтримкою фюрера.

У травні 1943 року Гітлер викликав у Ставку А. Розенберга і Е. Коха, намагаючись досягти їх примирення. Розенберг прибув з проектом звільнення рейхскомісара. Але з цього нічого не вийшло. Гітлер, по суті, підтримав всі кроки Коха щодо церковного питання на Україні. Тим самим на спробах створити єдину Українську церкву була поставлена остаточна крапка, тим більше що саме в цей період на території України загони ОУН почали військові дії проти німецьких військ. Оскільки ж цей рух мав тісні зв’язки з Автокефальною церквою, німці відмовили їй у підтримці.

Одинцов М. В. Російська православна церква напередодні й в епоху сталінського соціалізму. 1917-1953 рр .. — М. Політична енциклопедія, 2014.

У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під
Далі у рубриці «Каспій» вже не відмити ЦБ відкликав ліцензію у чергового дагестанського банку; експерти: в республіці була створена особлива зона «обналічки»

Короткий опис статті: православні книги «Російська планета» з дозволу видавництва «РОССПЭН» публікує фрагмент книги Михайла Одинцова «Російська православна церква напередодні й в епоху сталінського соціалізму. 1917-1953 років», присвячений долі православ’я на окупованій Україні під час Великої вітчизняної війни суспільство, новини

Джерело: У книзі Михайла Одинцова описано життя Православної церкви під німецькими окупантами — Російська планета

Також ви можете прочитати